Римма Зюбіна: "Я не хочу слухати людей, які кажуть, що нічого не змінилося: посаджене дерево не виросте величезним за один сезон".

Римма Зюбіна - не лише одна з найулюбленіших українцями театральних та кіноактрис. Її талант і внесок у мистецтво цінують не лише на Батьківщині, а й за кордоном, в тому числі у Європі - про що свідчать численні міжнародні та вітчизняні премії. А ще успішна артистка знає, яких змін потребують театри, і має неабияку силу духу, бо відмовилась від чималих грошей за зйомки в російських проектах. Про фінанси у своєму житті актриса розповіла Prostobank.ua

Чи була у Вас в дитинстві скарбничка?

Була, у вигляді заклеєної діжечки – щоб не можна було відкрити. Але я навчилася витягати з неї паперові гроші шпилькою для волосся. З цією скарбничкою пов’язана ціла історія. Мені досить часто дарували гроші, а я завжди дуже любила робити подарунки.

Тоді я ходила на театральний гурток, де була своєрідна дідівщина – старші дівчата мене використовували, говорили: «Купи по дорозі нам те, те і те». А я це все робила із задоволенням, тому що мене прийняли в таку дорослу компанію, в театральний гурток.

І ось, одного дня батьки сказали: «Гроші вже назбиралися». Ми відкрили скарбничку, а там – о сором! Там залишилися лише якісь копієчки і дуже-дуже мало (сміється).

Розкажіть про Ваш перший заробіток.

Десь з 14 років я працювала на Закарпатському телебаченні у програмі для угорських, румунських і словацьких сіл – вона називалась «Изучаем русский язык». Ото треба було 23 роки тому робити програму «Вивчаємо українську мову»! Отепер згадали – як чверть століття пройшло!

І я заробляла, беручи участь в цій програмі. Одні зйомки коштували 13 рублів, і якщо за місяць я записувала чотири програми, то могло бути до 50 рублів. А ще я на радіо зачитувала тексти, і за це отримувала гонорари.

А яким був Ваш перший акторський гонорар?

Кінопроби, фотопроби, репетиції до зйомок – раніше все оплачувалося. У мене так сталося – мабуть, світили мої зорі в той період – я в один день пройшла в Дмитра Томаш-Польского проби в кіно і отримала головну роль, і поїхала на прослуховування в театр юного глядача з художнім керівником, Віктором Сергійовичем Гіричем, і він взяв мене у театр, незважаючи на те, що в мене не було закінченої освіти і прописки. І в той самий день мені і видали гроші за перші в моєму житті кінопроби.

А на що Ви витратили ці гроші?

Неподалік від театру – а він був розташований на Либідській – був букіністичний магазин. І там я купила фантастичну книгу про Едіт Піаф. Я її просто обожнювала, і довгий час мріяла створити її образ на сцені, але сьогодні в Києві тільки що в Молодому театрі немає вистави про неї (сміється). Тому в мене вже немає ілюзій на цей рахунок.  

Чи була в Вашому житті сумна чи весела історія, пов’язана з грошима?

Більше сумних, мабуть. Це ті історії, коли ти позичаєш гроші, а тобі їх не повертають (сміється). І таких історій в мене було щонайменше дві.

Одна з них – дуже сумна, коли я була поручителем за одну дівчину, а вона потім опинилася без роботи, бо працювала в кіно. І мені потрібно було за неї повернути кредитній спілці величезну суму.

Дзвонили страшні люди, погрожували і ображали мене, і я пам’ятаю, що була в цей період на відпочинку, на морі, і прямо на пляж мені подзвонив цей колектор, і як він зі мною розмовляв, і до якого стану він мене довів...

Та дівчина повернула борг?

Вона повернула мені десь одну десяту тої суми, бо в неї досі немає роботи.

А другий випадок?

Тоді я ввечері отримала гроші за головну роль в кіно, а вранці – відвезла їх, тому що людина дуже просила допомогти. І все. Я більше не бачила ні ту людину, ні ті гроші.

Він зник, «пустился в бега», бо виявилося, що він у всіх напозичав. Там були якісь страшні-страшні кримінальні історії, і ми потім просто вже раділи, що ця людина ще жива.

Чи Ви змінили свою поведінку після цих сумних історій?

Я все одно позичаю гроші. І я навіть ніколи не дзвоню людині і не кажу: «Ось мені зараз треба». Думаю, якщо буде можливість, то мені самій подзвонять. Втім, більшість історій все-таки з хорошим кінцем.

Чи відкривали Ви колись депозити?

Так, мене наштовхнули на це розумні люди. В мене був період, коли взагалі не було зйомок в кіно – лише три знімальні дні за весь рік. І тоді депозити мене просто рятували – ті, що я відкрила за півтора роки до того, тоді зйомок було багато.

Як Ви вважаєте, чи потрібно заміжній жінці самостійно заробляти гроші?

Для мене дуже важливо мати свої гроші і не просити. Так завелось у мене в сім’ї, що я й досі не прошу гроші в чоловіка.

Ніколи, ні за яких обставин я не брала грошей в чоловіків, з якими зустрічалася. І коли ми почали зустрічатися з моїм чоловіком, я грала в таку самостійну і незалежну людину – я ж не знала, закінчиться це весіллям, чи ні (сміється).

Тоді я заробляла шалені гроші – була ведучою дуже популярної програми «Лего-Експрес». Мені було дуже приємно, що в мене є свій кеш. І так рік за роком пішло – всі мої потреби, одяг, косметику та інше фінансую собі сама.

Чи важко актрисі бути дружиною такого відомого чоловіка, ще й художнього керівника театру?

Я вже навчилася бути його дружиною – мені не завжди було комфортно в одному з ним колективі.

Будь-яка актриса мріє, щоб її чоловік був художнім керівником театру. Вона думає, що одразу почне грати головні ролі, стане центром всесвіту і першою леді. А мені це в багатьох моментах дуже заважало. Я виходила заміж не для того, щоб будувати кар’єру. Я виходила заміж по величезному коханню. І першу головну роль у виставі свого чоловіка я отримала через вісім років після того, як прийшла в театр.

Я доклала масу зусиль, щоб не перетворитися на дружину керівника в гіршому розумінні цього слова. Мій чоловік порівняно недавно перейшов в театр Франка, і я не збираюся туди переходити. Бо так, як його зустріли в театрі Франка – то тільки мене там не вистачало.

Ваша відмова від зйомок в російських проектах спричинила галас – чому Ви прийняли таке рішення?

Росія сьогодні агресор, який веде війну на території моєї країни. А більшість фільмів де я працюю – комедійні, розважальні, легкі. Люди їх дивляться для того, щоб перепочити, відволіктися і набратися нових сил. Я не хочу, щоб російські військові набиралися сил від перегляду фільмів з моєю участю, а потім йшли і вбивали моїх побратимів – а я коли пишу хлопцям в армію, я звертаюся «Любий Брате! Я звертаюся до тебе так, тому що тільки брат може захищати мене».

Тільки брат може зробити так, щоб у мене вдома була гаряча вода, світло, дах. Щоб я щодня могла займатися улюбленою справою, щоб не було військового стану в Києві, бо якщо він буде, то першими позакриваються театри, через комендантську годину. Тільки брат може за мене покласти своє життя, віддати руки-ноги і зараз лежати в холодній землі, жуючи суху корочку.

І я вважаю аморальним їздити концертами в Росію, отримувати самовари, утюги, що там ще.

А що Ви втратили, відмовившись від тих проектів?

Сказати, що я втратила якусь видатну роль не можна – тут я абсолютно спокійна. Я втратила гроші, які на мій погляд сьогодні брати від кривавої руки аморально. Навіть якби я ті гроші потім віддавала військовим і пораненим. В мене є свої принципи. Я відмовилась, тому що я вважаю, що під час Другої світової війни в німецькому кіно не знімалися радянські, англійські і американські актори.

Наскільки велику суму Ви могли б отримати за ці проекти?

Це чималі гроші. Мені пропонували чотири проекти за цей період – десь епізоди, а десь – великі ролі. Скажімо так, один мій знімальний день – це два місяці зарплати в театрі. Якщо порахувати дуже приблизно, то я втратила 30 знімальних днів – десь 60 місячних зарплат.

Наскільки приємною була участь в таких проектах?

Московські актори завжди, за винятком лише пари випадків у моєму житті, поводять себе зверхньо до українських.

Завжди ти знаєш, що в них гонорар в п’ять разів більший. І це  теж приниження. Тому що ти стоїш поруч, і ти нічим не гірший. І до моєї «другосортності» в цій імперії ще додають мою власну «меншовартість»: що я не можу грати головну роль, бо це замовлення Росії.

Власне, це ко-продукція України і Росії, але якщо там є російський капітал, то головну роль будуть обов’язково грати російські актори, яким би ти талановитим не був. А потім приїжджає режисер з іншого боку, з Європи, і каже: «Ви така актриса, така актриса…». І мені розповідає те, що я ніколи не знала і не підозрювала в собі, і те, що я завжди прижимала, тому що не було можливості це почути від московських колег.

Ця зверхність, яку привозять з собою московські колеги, їх це самодєржавіє, коли вони тобі на знімальному майданчику розповідають, як треба жити, і як твоїй країні існувати… Не хочу так працювати.

Рівно рік тому, 18 лютого я була на зйомках в Одесі, і я вислуховувала таке про Майдан від російського актора! Це було дуже непросто. А зараз пройшов рік, і я знаю, що вони будуть нам розказувати тепер.

В цілому, це – не мистецтво, це комерція, яку знімають, щоб продати на різні канали. Знімаючи російською мовою, компанія отримує можливість продати на канали України, Росії, Білорусі і Казахстану. Тому якщо в людини є своя позиція, і вона готова відмовитися від скількох там заробітних плат, то це прекрасно.

Звання «народних» і «заслужених» артистів – це добре чи погано?

Люди так борються, щоб отримати звання, бо досі існують надбавки до зарплати – здається, 20% заслуженим і 30% народним. А ще зі званням можна у Феофанії обслуговуватися. Оце для цього «люди гибнут за металл».

Особисто я б припинила видавати звання. Бо сьогодні звання можна отримати – як купити диплом. Там є свої розцінки. Сюди занести один пакетик, туди – другий, туди – третій, а туди – шмат сала. І ти будеш «народна артістка».

Тому у Вас немає звання?

Так, це моя принципова позиція. Я з величезною іронією ставлюся до цього. Звісно, є люди, які справді заслуговують, і для них це дуже важливо. Але коли мені хтось каже: «Я батькам привезла корочку, і вони поставили в сервант» - це смішно.

Коли дуже багато безголосих співаків мають звання «народний», то стояти через кому з цими «талантами» я не бажаю. Краще я буду просто артисткою, «любимою народом».

Ти виходиш на сцену, виходиш на оплески, і ось там ти відчуваєш, яке в тебе звання.

Що б Ви змінили у наших українських театрах?

 В наших театрах залишилась радянська система оплати, а краще була б контрактна. Вона полягає в тому, що ти отримуєш за свою роль, за акторський статус і плюс за те, чи завдяки тобі збираються зали – чи отримує театр додаткові гроші.

В цьому випадку показовий приклад Польщі. Там усім робиться одна базова ставка, приміром, 200 доларів, а далі – надбавки за ролі. Я граю Марію Стюарт – я отримаю ще 100 доларів за вихід. Я граю офіціантку, в якої один вихід «кушать подано» - отримую 10 доларів. Я граю вистави, які збирають аншлаги – мені додається ще премія.

Тоді ти знаєш, для чого ти працюєш, тому ти постійно вдосконалюєш себе як актором, щоб тобі продовжили контракт. А в нас є актори, які не виходять на сцену, і при цьому отримують таку ж зарплатню, як ті актори, вистави який збирають повні зали – наприклад, як Льоша Вертинський.

Якщо це контракт, то актора будуть наймати на роботу лише на обмежений період часу?

Контракт заключається на п’ять років. І при цьому навіть директор має обіймати посаду не довше двох періодів. Бо не може художній директор сидіти на своєму місці 25 років, як це відбувається в декотрих наших театрах.

Добре, коли як у Польші, режисер підбирає акторський состав під репертуар, який він буде ставити протягом тих п’яти років. Тоді він бачить, що йому треба молодих – п’ять акторів, дуже зрілих – троє, жінок – стільки, чоловіків – стільки.

Така система одразу дасть дорогу молоді?

Так. Сьогодні ж молодих акторів наймають по четверо на одну-єдину ставку: потрібно їх випробувати в багатьох ролях, та й вакансій немає. Найсумніше те, що якраз молоді актори задіяні в постановках найбільше – так, що їм просто немає коли продихнути. А отримують за це вони найменше – якихось 800 гривень на місяць.

Чи маєте Ви особистий фінансовий план?

Ні. Я взагалі не можу назвати себе прагматичною чи мудрою фінансово. Сьогодні є – я все витрачаю. Завтра нема – я живу по-нормальному, бо нема.

Згадую зараз студентські роки, мені батьки завжди надсилали багато грошей, не відмовляли, і в перші же дні я все спускала, бо водила весь свій курс, всіх своїх друзів по кав’ярнях.

Ми замовляли якісь смачні безалкогольні коктейлі, але все одно, навіть 100 рублів за часів радянського союзу швидко спускаються, коли в кав’ярню заходить десятеро друзів.

А потім, коли в тебе лишається п’ять рублів, ти можеш жити тиждень, а можеш і 10 днів. У ті дні, коли в тебе є гроші, ти собі дозволяєш спати до останнього – «а ми потім таксі викличемо». Так що в ті дні, коли в тебе мало грошей, жити навіть простіше, ніж коли в тебе їх багато.

Корисна здатність у час кризи…

Так, зараз ще є люди, які віддають останнє. Які мають невеличкі зарплати, невеличкі фінансові надходження, і вважають за потрібне віддати якусь частинку на армію. У мене все оточення таке.

І я знаю так само, що є люди, яким байдуже, що відбувається в країні. На жаль, ти все одно чуєш салюти, і дорогі гучні весілля. Я розумію, що не можна зупинити життя. І в таких країнах, де постійні бойові дії – наприклад, в Ізраїлі, де вже навчилися жити з тим, що в тебе може бути весілля, а на сусідній вулиці може статися теракт.

Але я ще морально не можу увійти в той стан, що стан війни для мене повинен бути звичним. Це важко собі усвідомити, а для того, щоб зробити цю думку для себе близькою, в неї треба повірити і її треба прийняти. Я не можу її прийняти поки що.

Як Ви вважаєте, чи змінилося життя країни за останній рік на краще?

Я не хочу слухати людей, які кажуть, що нічого не змінилося. Люди наші хочуть, щоб все змінилося миттєво. Але чарівних паличок не буває, ми не в казці, ми в житті.

Якщо ти хочеш, щоб біля твого будинку був тіньочок, і було тобі затишно, і ти саджаєш дерево, ти ж не вимагаєш в нього, щоб воно виросло за один сезон, великим, з величезним міцним стовбуром, де ти прив’яжеш гамак, і твоя родина буде там відпочивати.

Яка інвестиція, на Ваш погляд, сьогодні найактуальніша?

Я вважаю, що інвестувати треба в навчання своїх дітей. Все, що я заробляю, я вкладаю в навчання свого сина. Хоч я і не заробила йому на Оксфорд (сміється).

А як Ви ставитеся до інвестицій в нерухомість?

Судячи з того, що відбувається в країні, зараз нерухомість – не дуже хороше капіталовкладення: падає бомба – і нічого нема. Я ставлюсь до нерухомості так, як в європейських країнах. Ти живеш в Лондоні – тоді не потрібен будинок в Парижі в цей час. Ти живеш в Парижі – ти знімаєш там житло, з усією обстановкою і усім необхідним. Бо я знаю людей, які переїжджають з квартири в квартиру і роблять таку саму перестановку: щоб диван стояв під вікном так само, як в попередній.

Це все йде від традицій: «Моя хата краще, ніж в сусіда». І можна на неї покласти все життя. І поїде чоловік на заробітки на все життя, щоб заробити. Після весілля я його не бачила ніколи, але ми хату побудували. Ми в ній не живемо, тільки пилюку витираємо, але це наше.

Тому я намагаюсь дитині сказати: машини і квартири – неважливі. Тобі треба мати прекрасну освіту, і тоді ти обираєш, а не тебе обирають. Ти сам обираєш, де тобі працювати, і де тобі жити.

Не пропустите новые статьи!



Заказать онлайн

Кредитную карту

Кредит на карту

Кредит под залог

Депозит с бонусом

Кредит онлайн под 0%

Кредит наличными





Видео дня

2-х летний малыш любит бросать. Смотрите, что получилось, когда родители купили ему баскетбольное кольцо!


Следить за успехами малыша можно на канале BasketBoy TV. Подписывайтесь!